У джазовій серії ритм звучить буквально. Подовжені фігури, гіперболізовані руки, тремтіння ліній й кубістичні вібрації довкола музикантів перетворюють звук на зорову хвилю. Джазмени Брейша не просто грають – вони летять, імпровізують тілом, розчиняють простір у музичному подиху.
У козацькому циклі ритм стає ударом. Це ритм сили – м’язової, степової, первісної. Козаки, мов дерев’яні скульптури, оживають у моменті напруги: піднята булава, напівоберт, хресні тріщини кракелюру, що нагадують сліди часу й битв. Вони пульсують енергією українського архетипу – важкою, цілісною, незламною.
У японських роботах ритм інший – ритуальний, загострено-спокійний. Гейші та самураї існують у геометрії жесту: точного, каліграфічного, глибоко внутрішнього. Їхні рухи – як частини церемонії, де кожна лінія має свою вагу. Складені площини тканин, мечів, предметів формують простір медитативного порядку й стриманої напруги.
Три серії об’єднує авторська візуальна мова – романтичний фігуративний постмодернізм, у якому тіло стає символом, а фактура підкреслює глибину й характер образу. Усі персонажі Брейша, незалежно від культури чи епохи, говорять однією мовою – мовою ритму. Ритму музики. Ритму сили. Ритму ритуалу.
